News

Army Becoming Closer to Citizens: Introducing Civil Democratic Control over Ukrainian Armed Forces

Події на Донбасі, як і кілька останніх років нашої історії загалом, засвідчили, що Українське військо нині є доволі потужною силою, здатною переломити її хід. Захищаючи український народ та територію держави від зазіхань північного сусіда, армія в прямому сенсі завоювала непідробну довіру людей. Це означає, що в майбутньому їхній інтерес до військової організації держави лише посилюватиметься. Отже, демократичний цивільний контроль, який є невід’ємною рисою будь-якого розвиненого суспільства, із незрозумілого більшості пересічних громадян словосполучення перетвориться на дієвий інструмент управління.

Сила громади

Коли на Сході України розпочалася війна, небайдужі співвітчизники відразу активно заходилися допомагати Збройним Силам України. Добровольці поповнили лави війська та батальйонів територіальної оборони, волонтери опікувалися поставками на передову одностроїв, екіпірування, засобів захисту, харчування тощо. Згодом у Міністерстві оборони запрацювала Рада волонтерів, Проектний офіс реформ тощо.

Ці кроки засвідчили, що старі пострадянські інструменти управління армією поступово змінюються новими, поширеними в усьому цивілізованому світі, коли відповідальність за більшість рішень у військовій сфері лежить на демократично обраній політичній владі та громадянському суспільстві, а не на військовому командуванні.

Будемо відверті, відголоски закоренілого минулого залишилися навіть через чверть століття нашої незалежності. Про це свідчить хоча б те, що переважна більшість громадян досі не усвідомлюють, що військовий податок – це не примусове навантаження на їхній гаманець, а безпосередня участь кожного в нашій загальній безпеці. Отже, потрібно пояснити: якщо ми хочемо жити в мирі, Збройні Сили України мають отримувати необхідне фінансування. Як це зробити?

Єдиного загальноприйнятого стандарту побудови відносин армії і населення до сьогодні не виробила жодна країна. Адже це залежить від ментальності народу, його культури, історії і, зрештою, поточної політичної ситуації. Ска­жіть, чи комусь із нас ще кілька років тому спало б на думку, що Російська Федерація зі зброєю порушить наші кордони? Напевне, що ні.

Саме тому нині українське суспільство має бути обізнаним принаймні у трьох речах: внутрішніх процесах, які відбуваються у Міністерстві оборони та Генеральному штабі, як будується взаємодія Верховної Ради, засобів масової інформації та громадських організацій зі Збройними Силами і як дотримуються права військовослужбовців у цей непростий час. Адже люди в погонах – це наші співвітчизники, і хоч як це не банально звучить, але від їхнього благополуччя безпека держави залежить також.

Мета одна, засоби різні

Отже, Міністерство оборони і Генеральний штаб. Стратегічний оборонний бюлетень, введений в дію минулоріч Указом Президента України, фактично став планом дій, якого відтепер мають дотримуватися ці структури у своїй діяльності. Він передбачає чимало реформ, серед яких цивільна посада очільника військового відомства та розподіл повноважень між Міністерством оборони і Генеральним штабом. Цілком імовірно, що чимало людей, також і військових, задаються питанням: для чого передбачені ці нововведення, якщо в Україні триває війна? Яку користь це принесе суспільству?

Причину можна пояснити на прикладі війни за контроль над Фолклендськими (Мальвінськими) островами між Великою Британією і Аргентиною 1982 року. Обидві країни не оголошували її. Коли стало зрозуміло, що назріває конфлікт, тодішній прем’єр-міністр Великої Британії Маргарет Тетчер викликала до себе міністра оборони – цивільного посадовця та начальника Генерального штабу – військового. На запитання, як розв’язати проблему, кожен з них запропонував свій варіант. Міністр оборони вважав за необхідне вести політичні переговори, а головний військовопосадовець порадив готуватися до війни. І поки цивільні політики намагалися владнати конфлікт політичним шляхом, армія готувалася застосувати зброю.

Війна завершилася рішучою перемогою Великої Британії з мінімальними втратами. Ця подія неабияк вплинула на патріотичний дух серед англійців і значно посилила авторитет уряду Маргарет Тетчер. Для Аргентини поразка стала болючим ударом по національній гордості. Ця історична ситуація красномовно доводить, що успіх завжди на боці того, хто вміло поєднує гнучку політику і демократичний контроль над армією.

Коли пріоритети очевидні

Взаємодія Збройних Сил з Верховною Радою України. Саме через законодавчі акти, ухвалення бюджету тощо парламент безпосередньо впливає на життєдіяльність армії. Така практика поширена в більшості провідних країн світу. Але в Україні ми маємо парадоксальну ситуацію. Соціологічні опитування останніх років свідчать, що рівень довіри українського суспільства до армії сягає близько 70 відсотків. А до парламенту лише 7-9%. Цей дисбаланс свідчить насамперед про те, що люди дуже тонко відчувають відсутність необхідної уваги народних обранців до важливих процесів, які відбуваються в Україні.

– Нещодавно я перебувала на засіданні комітету з безпеки і оборони Верховної Ради, де розглядався законопроект щодо проведення розмінування, підготовлений військовими фахівцями, – пояснює Наталія Зейналова, координатор напрямку демократичного цивільного контролю над Збройними Силами України Проектного офісу реформ Міністерства оборони України. – Ним передбачена можливість проведення розмінування територій недержавними установами та організаціями під повним контролем військового відомства. Підготовка цього законопроекту тривала півтора року. Лише узгоджень було з півсотні. На жаль, його розгляд народними обранцями тривав близько трьох хвилин. Документ так і не ухвалили, не побачивши в ньому нічого корисного для армії і суспільства загалом. Причина проста: ті, хто «з кров’ю» готував цей документ, просто не мали можливості довести його потрібність. Знаєте про що я жалкую найбільше? Про змарнований час. Утім світова практика свідчить, що один рік війни – це десятиліття розмінування. Тож ця проблема для держави залишається вкрай актуальною.

Таких випадків, на жаль, трапляється сила-силенна, і завдання цивільних фахівців, які долучаються до життєдіяльності війська, контролювати, щоб їх було якомога менше. Необхідно організовувати все так, аби народні обранці знайомилися з документом ще на стадії його підготовки, а не в останню мить, безпосередньо перед голосуванням. Закони, які гарантують безпеку 46-мільйонній країні, мають готуватися і розглядатися за певним алгоритмом. Не разом із економічним блоком чи перейменуванням вулиць, а окремо.

Важливу роль у демократичному цивільному контролі над ЗС України могла б відігравати і Громадська рада Міністерства оборони. До цього дорадчого органу вже давно мали б увійти представники нових громадських організацій. Але 2015 року, коли відбувалися вибори до її лав, ніхто із волонтерів і прогресивних діячів туди не потрапив, адже вони в той час займалися іншими нагальними справами – відновлювали боєздатність армії. Те ж саме з гучним скандалом відбулося і на виборах в Громадську раду нинішнього року.

Насправді сенс не в тому, аби критикувати цей орган. Адже там працюють грамотні і віддані люди. А непорозуміння виникають через непрозору і незрозумілу пересічному платнику податків систему його діяльності. Його роль та вплив не співпадають з очікуваннями суспільства та потребами сьогодення.

Отже, важелі для здійснення контролю над армією ми ніби й мали. Але вони не діяли. Саме це і стало передумовою появи в її лавах представників післямайданівських громадських організацій, які взялися за реалізацію своїх ідей в межах Збройних Сил України. Серед них – фахівці Проектного офісу реформ Міністерства оборони України – незалежної організації нового формату, покликаної впровадити реформи за багатьма напрямками, також і в площині демократичного цивільного контролю.

Сильні волонтерські організації і представники волонтерського руху, котрі продемонстрували свою спроможність працювати, стали б хорошою основою для майбутньої Громадської ради. По перше, це закрило б проблеми так званого неякісного волонтерства, тобто тих нечистих на руку людей, які прикриваючись доброчинністю, відверто наживаються на війні. По друге, дозволило б на законних підставах за необхідної фінансової допомоги здійснювати свою діяльність.

Не в «смажених» новинах щастя

Окремої уваги варті взаємовідносини Збройних Сил України та вітчизняних мас-медіа. Річ у тому, що останнім часом в інформаційному просторі спостерігається стійка тенденція до висвітлення армійської життєдіяльності у двох протилежних площинах: або виключно #зрада, або #перемога. Об’єктивний баланс відсутній. Причиною цього найчастіше стає звичайне бажання віднайти смажену новину і продемонструвати таким чином власну принциповість і неупередженість.

Водночас планові брифін­ги, на яких представники військо­вого відомства розкривають нагальні проблеми реформування ЗС України, такі, як антикоруп­ційна діяльність, кібербезпека, впровадження демократичного цивільного контролю тощо, журналістів цікавлять дуже мало. Саме це часто-густо стає причиною нерозуміння суспільством того, що ж насправді відбувається у війську. Напевно досі мало хто із пересічних громадян знає, що МО і ГШ регулярно підписують меморандуми щодо здійснення важливих проектів із вітчизняними та закордонними партнерами. Наприклад, антикорупційні, які реалізовуються під проводом США, Великобританії, Норвегії тощо, гендерні та багато інших.

В очікуванні військового омбудсмена

Зобов’язання держави і права військовослужбовців. З початком війни на Донбасі вимоги до військовослужбовців істотно підвищилися. Відповідно й держава намагається віддячити своїм захисникам належним чином. Але будемо відверті, до європейських стандартів ще потрібно подолати певний шлях. Зокрема, у питанні дотримання прав військовослужбовців. Вони та члени їхніх родин повинні мати змогу відстоювати свої права без побоювання за подальшу кар’єру.

Досвід таких країн, як Канада, Німеччина, Ірландія і Сполучене Королівство, Данія, Швеція, Поль­ща тощо свідчить, що гарантом дотримання прав представників силових відомств є демократичне суспільство і, зокрема, інститут омбудсмена з військових питань. Саме до його повноважень належить гармонійне поєднання прав людини та функціонування сектору безпеки.

В нашій державі до сьогодні поширена інша практика. Якщо порушені права військовослужбовця, він звертається до суду. Але іноді рішення можна чекати роками. І не факт, що воно буде на користь позивача. В такому разі єдиним способом відстояти свої права залишається звернення до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Але реалії свідчать, що цього шляху люди у погонах уникають. Так, у звіті про роботу Уповноваженого за 2016 рік про військовослужбовців немає жодного слова.

Саме тому нині Проектний офіс реформ Міністерства оборони України спільно з представниками Верховної Ради працює над впровадженням інституту уповноваженого з прав військовослужбовців – військового омбудсмена. Такі посадовці успішно працюють у 62-х країнах світу. У Канаді, наприклад, відповідна структура опікується і військовослужбовцями, і ветеранами. До її складу входять добре підготовлені юристи, експерти тощо. У такий спосіб держава демонструє свою опіку над військовиками і в цивільному житті.

– Над законопроектом ми працюємо понад рік, – говорить Наталія Зейналова, координатор напрямку демократичного цивільного контролю над Збройними Силами України Проектного офісу реформ Міністерства оборони Украї­ни. – Необхідність його запровадження, як елементу Концепції демократичного цивільного контролю, що розробляється спільно з ОБСЄ, обговорюватиметься у шести найбільших містах України: Маріуполі, Дніпрі, Харкові, Львові, Одесі, Києві. Ми маємо на меті з’ясувати його затребуваність у військово­службовців, членів їхніх родин, представників громадських організацій та експертів. Адже іноді в нашій державі з’являються певні новоутворення, які в майбутньому жодних функцій, окрім освоєння державних коштів, не виконують.

У багатьох країнах світу важливою рисою інституту омбудсмена з військових питань є його незалежність від установ, за якими здійснюється контроль. Цей орган приймає та розслідує звернення і скарги від представників збройних сил, громадян. Як показує досвід, у більшості випадків конфліктні ситуації краще вирішуються саме через інститути омбудсмена, ніж через судові інстанції. Омбудсмен з військових питань повинен мати солідний правовий статус, закріплений у спеціальному законі або Конституції. Так, як це зроблено у Румунії, Польщі, Німеччині та Албанії.

Стрімке зростання кількості цих посадовців у різних країнах спостерігається протягом останніх
25 років. Це свідчить насамперед про їхню ефективність і зрілість всієї системи державного управління. В Україні швидкої появи військового омбудсмена чекати не слід, хоча чимало представників Верховної Ради готові проголосувати за нього навіть сьогодні.

Питання складне. Тож, по-пер­ше, його появі має передувати зміна низки законодавчих актів, аби діяльність не суперечила чинному законодавству. По-друге, потрібно чітко визначити повноваження і функції цієї посадової особи. І найголовніше – визначитися із кандидатом на посаду. В нинішніх українських реаліях це має бути людина, яка користуватиметься неабиякою довірою суспільства і військовослужбовців. Чи є така нині?

– Загалом проблематика демократичного цивільного контролю над Збройними Силами має безліч взаємопов’язаних процедур, – резюмує Наталія Зейналова. – Тому Проектний офіс реформ пропонуватиме Міністерству оборони більше інформувати суспільство і військовослужбовців про їхнє впровадження. Ми наполягатимемо, аби парламент змінив формат підготовки і розгляду законопроектів. Має запрацювати й нова відкрита процедура вибору складу Громадської ради. Приміром, через інтернет-голосування. А регулярні виступи керівного складу Міністерства оборони перед представниками засобів масової інформації, мабуть, мають змінитися на формат живої розмови. Лише в такий спосіб армія стане ближчою до суспільства, а керівництво військового відомства зможе донести суть впроваджуваних реформ.

Військо України

arrow-diagcaret-downenvelopelogo-obselogo-obse-minlogo-pormuphonesearchtexttwittertypeuser